ТРЕНОС



Категории Мелетiй Смотрицький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
ТРЕНОС, ТОБТО ПЛАЧ ЄДИНОÏ СВЯТОÏ ВСЕЛЕНСЬКОÏ АПОСТОЛЬСЬКОÏ СХIДНОÏ ЦЕРКВИ, З ПОЯСНЕННЯМ ДОГМАТIВ ВIРИ. ПЕРШЕ З ГРЕЦЬКОÏ МОВИ НА СЛОВ'ЯНСЬКУ, А ТЕПЕР IЗ СЛОВ'ЯНСЬКОÏ НА ПОЛЬСЬКУ ПЕРЕКЛАДЕНИЙ ФЕОФIЛОМ ОРТОЛОГОМ, ТIЄÏ Ж СВЯТОÏ СХIДНОÏ ЦЕРКВИ СИНОМ

Оригинал Фрагмент (в перекладi iз старопольськоï мови) РОЗДIЛ 1, в якому мiститься плач, або нарiкання церкви святоï схiдноï на злочинних синiв Горе менi, злиденнiй, ой леле, нещаснiй, звiдусiль в добрах моïх обiдранiй, ой леле, на ганьбу тiла мого перед свiтом iз шат роздягненiй! Бiда менi, незносними ладунками обтяженiй! Руки в оковах, ярмо на шиï, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосiчний, вода пiд ногами гли­бока, огонь з бокiв невгасимий, звiдусiль волання, звiдусiль страх, звiдусiль переслiдування. Бiда в мiстах i в селах, бiда в полях i дiбровах, бiда в горах i в земних безоднях. Немає жодного мiсця спокiйного анi житла безпечного. День у болiстях i ранах, нiч у стогнаннi й зiтханнi. Влiтку спека до млостi, взимку мороз до смертi: бо ж голаголiсiнька i аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганiла й убога. Колись королева, всьому свiтовi люба, тепер усiма зневажена i спечалена. Приступiть до мене, усi живi, всi народи, всi жителi землi! Послухайте голосiння мого i дiзнайтесь, якою я була колись, i подивуйтеся. Перша оздоба Схiдноï Церкви Посмiховищем тепер свiтовi стала, а колись була дивом дивним i людям, i ангелам. Оздобленою була перед усiма, принадною i милою, гарною, як вранiшня зоря Удосвiта, красною, як мiсяць, чарiвною, як сонце, одиначкою У матерi своєï, вибраною неньцi моïй рiднiй за єдину чисту голубицю непорочну, анi жодноï близни i зморшки або чогось такого не маючи. Олiя розлита — iм'я моє; криниця води живоï — назвисько. Вгледiвши мене, дочки сiонськi 1 найблагословеннiшою королевою проголосили. Коротше кажучи, тим я була мiж дочками сiонськими, що Єрусалим мiж усiма мiстами жидiв­ськими; що лiлiя мiж терням, тим я була мiж дiвицями. Через ту красу зажадав король, кращий з-помiж синiв людських, вроди моєï, а полюбивши мене, вiчним шлюбом з собою з'єднав. Церква Схiдна од власних синiв своïх терпить Дiток народила i зростила, а вони зреклися мене, стали менi посьмiховиськом i глумом. Бо роздягли мене з шат моïх i голою з дому мого вигнали: одняли оздобу тiла мого i голови моєï окрасу забрали. Що бiльше! Вдень i вночi зазiхають на бiдну душу мою i про згубу мою постiйно мислять. О ви, котрi стоïте передо мною, ви, котрi дивитесь на мене! Послухайте i зважте, де є болiсть, подiбна до болiстi моєï? Де є туга i жаль, подiбнi до гризот моïх? Дiток вродила, пильно ïх ростила, а вони мене зреклися i привели до упадку. I тому сиджу зараз, як одна iз удiв розплаканих 2. Колись панi сходу i заходу сонця, пiвдня i пiвнiчних краïв, удень i вночi плачу. I сльози по щоках моïх, як потоки рiчковi, те­чуть: всi мене покинули, всi мною згордували. Рiднi моï дале­ко од мене; приятелi моï неприятелями менi стали; сини моï, ящуриному позаздривши племенi, плоть мою отруйними жа­лами жалять. Слухайте жалiсноï моєï повiстi всi народи, берiть у вуха всi, що живете в окрузi свiту! Сини i дочки моï, котрих зродила i зростила, зоставивши мене, пiшли за тою, котра ними не болiла, аби з набутком iз дорiдностi ïï насититись. Священикiв моïх ослiпило, пас­тирi моï (не хотячи знати, що про душу йдеться) онiмiли, старшi моï одурiли, молодь моя здичавiла, дочки моï до роз­пусти вдались. I всi одним намислом, бога i правду його занедбавши, на душу мою заповзялися. Роззявили пащеки своï, шиплять та скрегочуть на мене зубами своïми, мовлячи: — Настав уже день той, на який ми чекали. Ходiмо i позбудемось ïï, i викорчуємо iз землi пам'ять про неï! Що б любити, так паплюжать мене, i добро моє злом менi оддають, i ненавистю за любов мою вiддячують. Дали менi замiсть коштовних шат моïх зiтлiле лахмiття. I стала я ïм кiсткою поперек горла. О болiсте душi моєï! Ой леле менi, обшарпанiй, бiда менi, погордженiй! Притупилася вiд безупинних слiз бистрiсть очей моïх, розтривожилось усе всерединi у мене: завмерло в стражданнi життя моє, i лiта моï в зiтханнi застигли, розвiялись, як дим, днi моï, а костi моï, як вижаренi, висохли. Посiчено мене, як сiно. I зав'яло серце моє од голосного плачу мого. Присох­ло тiло моє до костей моïх. Роздерли на мене пащеки своï, як пащеки неприятельськi, словами зрадливими i облудними наповненi. Взяли сокири в руки своï i шукають душу мою, аби ïï погубити. Звiдусiль сiтi, скрiзь ями, звiдусiль отруйнi жала. Там вов­ки драпiжнi, а там леви розлюченi. Звiдси дракони ядовитi, а звiдси василиски лютi. Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати. Чи не є се, о небо i земле, нова болiсть i нечуваний жаль, що синiв пор'одила i виходила, а вони мене зреклися? Одному мужевi панною була пошлюблена, одному в за­мiжжя була вiддана, з одним зачала, в однiм лонi носила, одним молоком живила, та рiзних, однак, звичаïв (ой леле!) синiв на сором i болiсть своï бачу. Немає нiкого серед них, хто б вiтця наслiдував. Немає жодного, котрий би йшов за матiр'ю. Що бiльше! Виродкам i пiдозрiлим позаздривши, язики своï супроти родичiв нагострили. Вiтця соромлять, матiр оббрiхують. Вiтцiвською наукою згордували. Материн­ське старання зневажили. Всi разом одпали i непотребними зостали. Немає з-помiж багатьох жодного, котрий чинив би добре. Бiда неплiднiй, бiда безпотомнiй, як закон мовить: Проклят кожний, хто потомства в Iзраïлi не зоставить! О, на­скiльки ж бiльша бiда i глибше зло злих звичаïв, з пiдступ­нiстю i сваволею, з непокiрнiстю нащадкiв зоставити, з яких вiтцю сором i матерi наруга буває! Тим-бо мовиться: Жити будете, аби люди, бачачи вашi добрi вчинки, хвалили вiтця вашого. Се кажу, бачачи, що мене зганьбили. Родича разом з родичкою. Як сказано: Син мудрий i слухняний честю є вiтцевi, а дурний i непокiрний в ганьбу матiр свою ввергає. Багато разiв за життя мого рiзних од синiв прикростей зазнавала, багатьма способами од дочок непоштивостей перед законом i в законi терпiти мала, та, однак, теперiшнiх прикростей i зневаг нi з чим порiвняти не можу. Старозаконноï i новозаконноï Церкви Бо ж пiд законом грiха живучи, полуду на серцях своïх носили, а тому вiдмiннiсть не могли анi волi божоï достатньо знати, анi ïï досконало сповняти. А тепер, зазнавши ласки моєï, що ïм ту полуду з очей зняла i всi ïхнi злi вчинки на себе прийняла, сама понесла i богу-вiтцю досить за них учинила, вибрала ïх, од позову звiльнила, виправдала i посвятила, за жодне iз тих великих подань добродiйцi оддачi не оддаються, i жодною подякою не оддячується. А що ж? Замiсть оддачi i дяки — невдячнiсть i погорда. Що про се сказати? Що про те мовити маю? Що iнше, як не те, що краще менi воiстину умерти безпотомною було, анiж дiтей в непослусi й безбожностi бачити. Вони ж бо що бiльше дарiв набирали, то бiльше подяк свiтовi виставлялиу i що тiснiшу спiлку iз ним укладали, то сталiше у нiй тривали. Що ж iз того вийшло? Куди подалися? Яку собi дорогу обрали? Ваалову 3 скорше волю сповняти, анiж божу, зволили. Валаамовою 4 дорогою поспiшнiше, анiж вiрного пророка божого, iти зважились. Зняту iз сердець полуду знову на себе наклали, неправду полюбили i з часом у ще гiршому злi по­грузли. Осторог не слухають, обранiстю нехтують, виправ­дання i посвячення отвергають, а, коротше кажучи, злом за добро оддають. Такоï цноти синiв у дому своïм кормила, такоï людсько­стi дiток на лонi своïм пiстувала, що тепер повсякчас утробу мою гризуть i смерть менi завдати силкуються. Пiд опiкунами i наставниками колись пробуваючи, про повелiння ïхнi не дбали. I не дивно, бо такi серця ïхнi затвер­дiлi були, що бачити не бачили i чути не чули. Тепер сам опiкунiв тих надавець стоïть, старання докла­дає, упоминає, руку помочi простягає, слух до слухання одтворяє i зiницi до бачення розкриває. Та не тiльки його не слухають i йому не скоряються, а ще й свавiльно очi одвернув­ши i вуха заткнувши, перед добрiстю пана свого хороняться i у безвихiднi прiрви тiкають. Ох, тяжко менi воiстину iз тим непокiрним потомством, iз тим ядовитим ящуриним кодлом, тяжко! I хто ж страж­дання тi зi мною роздiлить? Хто менi плакати допоможе? Синiв зродила i зростила, а тi зле мене зреклися i ядовитими язикiв своïх жалами в мене вп'ялися. Перше посланцiв i слуг слухати не хотiли, а тепер сам пан бог прийшов, сам взиває i вчить, аби, вагою грiхiв обтяженi, в кiм охолод щукали i в нiм перепочивали. Тому тим охочiш послух чинений бути мав би, що панський голос вiд голосу слуг вагомiший. Що ж на те виродки? За єгипетськими каза­нами i часником 5 швидше уганятися волiли, нiж на вишу­кану вечерю гостинного пана свого поспiшати. Первороднi синове Схiдноï Церкви Де тепер тi часи, в якi мученикiв я родила? Де тi лiта, в якi справедливо i побожно я в дому своïм пробу­вала? Де благословеннi тi всього свiту докторове, апостолове? Де ïхнi необлуднi послiдовники — пастирi i вчителi? Вас тепер потребую, милi i вiрнi синове моï. Вас виславляю, вами пишаюсь, улюбленцями вiтця вашого, вами тiшуся, котрi душi своï за мене оддавали. Справедливо ви до вiтця приступили i статечно при ньому тривали. Пiзнали ви, що парость не може сама iз себе овочу давати, якщо не буде у винограднiй матицi тривати. Вас анi смерть, анi життя, анi ангели, анi зверхництва, анi потуги, анi меч, анi вогонь, анi теперiшнi справи, анi майбутнi, анi височини, анi глибини, анi iншi будь-якi напастi од любовi до бога одлучити не могли. Ви, сказати б, виявили стараннiсть Iлiï супроти Ваалових жерцiв 6, котрi служили череву свого бога i Мамонi 7 i вовками замiсть пастухiв, над вiвцями поставлених, пока­зали себе. Ви б диких овець приборкали, ви б запаршивлених бара­нiв од овець одлучили; ви б зраненим, як самаритянин, олiєю i вином скропивши, рани перев'язали. У вас на стани i зверхностi в караннi погляд однаковий. У вас невiльник i вiльний в Христi-спасителi i щодо науки, щодо направи та поправи, i в справедливостi однакову вагу має. За вашого життя церква бога живого, люд вибраний, царське священство непокалянi i непорушнi зоставались. Вашi, богом натхненнi, писання не зiв'януть духовноï мудрос­тi лiлеєю. I по сьогоднi про вас пам'ятають, чим ви були i куди одiйшли. Ви єресiархiв з-посеред вiрних божих вигнали, ви кукiль блудiв з-помiж пшеницi випололи. Ви свiт сей i все, що на нiм, звитяжили, ви побожного життя зразковi вчителi, ви безбож­ного проживання запеклi гонителi, ви словом i дiлом пастирi, бо вiдали, що святi не стiльки словами, скiльки дiлами зверхникiв на добро навертаються. Бо почав, — Лука святий мовить, — Христос-бог чинити i вчити. По слiдах стiп його йдучи, i ви чинили i вчили. Адже для того до вас Христос прийшов, аби ви iшли вслiд за ним. О гiднi похвали за вiру вашу, за велемисльнi в любовi серця! Де тепер Василiй 8, котрого за особливу про стадо Христо­ве дбайливiсть i пильнiсть великим названо? Де Амвросiй 9, медiоланський єпископ? Де Iоанн святий, що його за злотоплиннi струменi небесноï його про покуту науки Златоустом найменовано? Де Iєронiм 10, богом даних письмен тлумач Досконалий? Де Кiпрiан 11, де Августин 12 — стараннi єре­тичних плевел полiльники. Той бо безбожного Ноуата 13, а той облудного Пелагiя 14, кривотлумачiв Письма Святого, стрiлами пронизанi, прокляттю пiддали. Де Афанасiй 15 i Ки­рило 16, александрiйськi патрiархи, i Григорiй 17, назiанський єпископ, мужнi вiтця свого лицарi i чуйнi моï заступники, трьох перших святих вселенських соборiв ясносвiтнi лампи, котрi Арiя 18, Македонiя 19 i Несторiя , клятих єресiархiв, iз ïхнiми сектаторами євангельським мечем посiкли [i] за єретичне ïхнє блюзнiрство проклятих у владу дияволовi вiддали? Коли б кожний iз них, не лякаючись обличчя люд­ського i не зважаючи на особи i стани, правду свою сього­днiшнiм єретикам, якi матiр ïхню, що за неï вони душi своï мужнє поклали, день i нiч тривожать, смiливо обмiркувавши, прорекли: — Наказує вам дух святий проклясти Арiєвих сектярiв-новохрещенцiв, аби ви бiльше сина божого, котрий сидить праворуч од бога-вiтця, предвiчноï єдиноiсностi слави не ганьбили, наклепи на нього зводячи, що був час, коли його не було, щоб ви до страшного по заслугам витiкання нутрощiв з Арiєм, патроном вашим, не прийшли i одразу ж у дочасному тiла вашого смородi безбожне душi вашi у вiчний сморiд не ввергли. Наказує i вам Христос-бог, Церiнтовi 21 послiдовники i Македонiєвi заступники, що, добровiльно i вiдкрито духовi божому противлячись, йому цiлком у владi над письмом Святим вiдмовляєте i, поважнiсть вiри пiдiрвавши, до сумнi­вiв i легковаження стало вiковiчну його науку призводите, називаючи письмо Святе носом восковим, традицiï i ман­дати смертнi i церкви вашоï голови над ним пiдносите. Де ж i те преславне Христове воïнство, яке на всiх вселен­ських 22 i помiсних соборах 23 стало за правду святу душi своï покладало, правдивi, мовлю, правдивi Письма Божого тлумачi, аби нинiшнiм самовпевненим мудрагелям, тобто несторiанськоï єресi послiдовникам, а також стоïкам 24, котрi fatalem euentuum necessitatem (Фатальну необхiднiсть випадкiв (лат.). — Ред.) у церкву божу впроваджують i по-блюзнiрському твердять, що бог є причиною грiха й поги­белi людськоï, з євангельським мечем дорогу до овець Христо­вих заступило? Де ж i тi яскравi захiдноï церкви лампи — Гелазiй 25 i Лев 26, превелебнi римськi єпископи, аби, з висоти маєстату свого у справи церковнi втрутившись, нинiшнiх єпископiв, котрi, престоли ïхнi посiвши, Христовi закони i повелiння в пiнявiй писi ламають, карати наказали? Хай вам уста замкне Iсус-бог, о люди грiха, сини погибелi, ви, котрi противитесь боговi i виноситесь над усiм, що зовуть богом або що за бога хвалять, котрi, засiвши в Церквi божiй, як боги, на святiсть тайноï вечерi божоï безбожно посяга­ючи, келих найдорожчоï кровi його, а отже, вiчного життя спадок у невинних душ людських одiймаєте i Арiстотелевого вашого крутiйського розуму 27 духом Христовi-богу проти­витесь, який, подаючи хлiб, мовив: — Се тiло моє! А подаючи келих: — Се кров моя! Ви ж, самi дурними будучи, самий тiльки хлiб у руки взявши, супротивним способом навчаєте, начебто не мудро той учинив, [бо мав би мовити]: — Се i тiло i кров моï! Невже не знаєте, що в тiй справi не ваше плохе розумiння, а неухильне Христове велiння дотримане бути має, i що однiєï i тiєï ж святостi порушення, нiчим, окрiм великого i значного святотатства бути не може, i що за цiєю ознакою єретикiв та облудникiв вiрнi божi розпiзнають, i що коли в тому не опам'ятаєтесь, то вiчного вогню кара до тями вас приведе. Де нарештi i останнього вiку мого сини, котрi нарiвнi з iн­шими душi своï за мене на смерть давали, — Максим препо­добний 28, Iоанн iз Дамаска 29 i Феофiлакт 30, єпископ болгар­ський, Марко Ефеський i Нiл Фессалонiкiйський 31 — аби зо всiм поважним зацних тих старовинних теологiв хором ставши, нинiшнiм матеологам 32 роззявленi на правду пащеки заткнули, мовлячи: — Хай вам повелить бог-отець через єдинородного сина свого, Савелiєвого 33 проклятого блюзнiрства розсiювачi i манiхейськоï незбожностi 34 проповiдники, котрi всупереч науцi Письма Божого навчаєте, що дух святий i од вiтцiвськоï i од синiвськоï персони як вiд однiєï особи походить, i з того одну каузу ??????? вiтця i сина духовi святому iнтродукуючи, двох осiб, у сутi самiй роздiльних, Ґвалтом в одну персону зливаєте, хоч i зберiгаючи загалом персональне осiб роздiлення (одну каузу божества вiтця самого знаючи, котрий sine communicatione (Без повiдомлення (лат.) — Ред.) iншим персонам властивостi своï в собi має), двi в божество каузи вносите? За те блюз­нiрство, якщо його надалi з пригани моєï, матерi вашоï, схiдноï церкви, не облишите, у вогонь Чистця 35, дия­волу i ангелам його наготований, у майбутньому вiцi для очищення на муки виданi будете. Таких синiв Церква Схiдна нинi потребує Таких у нинiшнi часи потребую я синiв, якi незважаючи на особи, тих, що безбожне на бога блюзнять, карали, якi б, до рiдних братiв суворе лице своє обернувши, непорядне поводження ïхнє смiливо карали. До тих, хто не прислухається, вам мовлю, о розум­ного стада Христового пастирi i вчителi, чиïй пильностi й вiрностi улюбленицю сина божого доручено, котрi по iменi пасти­рями бути маєте, а насправдi драпiжниками єсте, котрi i самi зле живете, i довiреним вам непорядно жити дозволяєте. На спадщинi розп'ятого розжирiвши i розтовстiвши, не болi­єте нещасним по всiх сектах розпорошенням синiв божих, а отож вовками єсте, а не пастирями. Христом титулуєтесь, а насправдi антихристiв на землi уряд виконуєте. Дай же, боже, аби ви молоком удовольнилися, бо ж прагнете кровi. Таких, кажу, потребую тепер синiв, на таких пiд сей страждання мого час дiток важусь, котрi б не тiльки блюзнiрцям розпуснi уста замкнули, але й своïх, од найвищого до найнижчого, од архiєреïв до всiх тих iєреïв, що пiд владою ïхньою перебувають, разом з повiреними урядуванню ïхньо­му людьми, достатньо i вiдповiдно до гiдностi заслуг ïхнiх, картали, карали i направляли. Та де ж таких знайду? Чи з неба, трiумфуючих вже, покли­чу? Се неможливо. Чи у рiдних сторонах пошукаю? Немає жодного. Усi проти мене, як проти тоï, котра б ними нiколи не болiла, повстали. Усi озброєнi, наче на головного неприятеля збунтувалися, i шукають душi моєï, аби вигнати. Нещасна ж я мати! Що такого вчинила? За що незноснi переслiдування од власних своïх синiв терплю? Що я смертi гiдного скоïла? За що в здоров'ï своïм не чуюсь безпечна? Однi менi недбальством шкодять, iншi тяжкого глуму завдають. Тi переслiдують незносно, а тi зрiкаються во­роже. У глибокому злi погрязнувши i його природi ско­рившись, мене занедбали. Церква Схiдна шукає вказаних злочинiв синiв своïх А що всiлякiй справi початком є слово i всьому, що починається, рада передує, то слушно менi подбати, аби обачно я в початiй скарзi пове­лася, аби, викладаючи справу, гiдно iз синами своïми обi­йшлася. Справедливiсть вимагає i сам мiй того од мене жаль потребує, аби з пильнiстю до справи придивилась i розсуд­ливо зважила, звiдки такi великi злих звичаïв пересади в си­нах моïх взялися, з якоï причини така безмiрна до родительки ненависть дiтей опанувала? Про це воiстинну годиться менi помислити перше, анiж, чи, всiх разом зрiкшись, материн­ським болем, сердечним жалем обнята, ïх у гiркотi серця мого прокляну i на вiтцiвське покарання видам, а чи ще раз до декого з-помiж кращих, на котрих молодшi брати огляда­ються, приступлю i про поправу з ними порозмовляю: невже ж перед лицем матерi своєï не засоромляться i не проймуться болем тiєï, котра ними болiла, i, сльозами ïï своï серця зм'ягчивши, в покорi до нiг ïï припадуть, вiдаючи, що лiпше було б ïм на свiт не родитись, анiж пiд потужну вiчноï кари руку всемогутнього вiтця дiстатись, котрий, хоч i знає долегливостi моï, однак, з милосердя досi утримуючись, чекає, чи не отям­ляться i не почнуть грiхи своï спокутувати. Та хай но тiльки найменше слiвце з уст випущу або жаль на них виявити по­мислю, в ту ж мить вiн злих зле затратить i пам'ять про них вихором у повiтрi розвiє, так що й мiсця, на якому вони жили, знати не буде. Жахлива бо рiч, — мовить апостол святий, — впасти в руки бога живого. Родичi синiв церковних не є причиною iхнiх злочинiв правом природним анi вихованням i навчанням Нехай же непоконаних злочинiв своïх причину побачать: чи од вiтця, по природi, а чи з матерi виховання вони походять? Бо як овоч гарний про гарне дерево свiдчить, так i гарнi дiток звичаï про гарне родичiв життя повiдають. I навпаки, вадам родичiв деколи те приписують, що в нащадках ганене буває. Але аж нiяк не знайдеться того у родичах, бо отець — доб­рий, тихий, скромний, лагiдний, ласкавий, покiрний i аж до смертi послушний. А мати — чиста, свята, непорочна, добро­чинна i порядна. Отець — мудрий, справедливий, щедрий, милосердний, на гнiв не скорий, а до ласки охочий, помiрно строгий i не навiки гнiвливий. Мати дiток милує, виховує, про них дбає, годить ïм аж до кровi: всiма цнотами той, кот­рий ïï собi пошлюбив, приоздобив i збагатив. Отож анi вiтцiвського природження право, анi материн­ське молоко такоï великоï злочинностi дiток наших причиною не були. Та якщо ми, родичi, природою своєю ïхньоï злочинностi не спричинили, то чи доброго виховання ïхнього не за­недбали? Аж нiяк. Отець бо, безперестанку волаючи, взиває: — Ходiть до мене, наслiдуйте мене, чинiть волю мою, омийтеся й очистiться, одiймiть зло од душ ваших i будьте святi, як я святий єсмь, то знайдете спокiй, доступите бла­женства, здобудете вiнець життя. О А мати що? Наука Церкви Схiдноï до всiх загалом — Слухайте, дiтки, голосу вiтцiвського! Допускайте до вух слова родительки вашоï! Тривайте з нами, то всiлякого добра гойностями багатi будете! — То ж ви, котрi, вже грiхом зраненi будучи, од нас одпали, повернiться до вiтця, i той вас прийме! Чинiть овочi, гiднi покути, бо вже сокиру над коренем дерева занесено, аби всяке дерево, що овочу доброго не родить, стяте було i в огонь увергнуте. — Вже ж бо гряде отець з лопатою в руках i вичищає бойовисько своє, i громадить пшеницю до шпiхлера свого, а плевели вогнем невгасимим спалить. Такими неустанних настанов словами всiх звичайно дiток наших навчаємо, таке буйнiй ïхнiй молодостi виховання даємо. Та пiдступне ïхнє серце i трохи тим зворушитись не хоче. Така є звичайна до всiх загалом наука. Окремо ж до кож­ного стану день i нiч напоминання чинимо. Наука до зверхникiв свiтських — Ви, княжата i вельможi, божим судом повiрених нам пiдданих судiте, остерiгаючись того, аби тим же судом самi осудженi не були. Не накладайте на них великоï данини, вiдаючи, що i вам пан ваш увесь борг одпустив i чинш за вас заплатив. А коли що-небудь у скритостi чините, то не мов­те: Хто ж нас бачить?, — бо отець ваш на небi, той усе бачить i все, що хоче, чинить. — Ви, архiєреï й iєреï, пастирi й учителi овець розумного стада Христового! Стiйте, не хитаючись в дарованiй вам од бога вiрi, дбайте з пильнiстю про довiре­них вам овечок. Мужньо опирайтеся тим, котрi правду бурити силкуються. Неспокiйних карайте, потiшайте лякливих, не­укiв навчайте, свавiльних i непокiрних стримуйте i гамуйте, немiчних оздоровляйте, супротивних картайте. — Будьте прикладом вiрним у мовi, у спiлкуваннi, у любовi, у вiрi, у чистотi. Пильнуйте читання, напучування, науки. Проповiдуйте слово, наполягайте в час i без часу, карайте, лайте, просiть з усiєю терпеливiстю i наукою, боронiть безси­лих, а непорядних виправляйте. Ви ж бо єсте сiллю землi i свiтлiстю свiту. — Вас настановив дух святий, аби ви пасли стадо Хрис­тове, котре той набув кров'ю своєю. Будьте ж, отож, без вади, тверезими, розумними, поштивими, чистими, гостин­ними, до навчання здiбними, не пропойцями, не забiяками, а скромними, не сварливими, не хтивими, в домi своєму порядними. — Ви ж бо єсте слiпим око, кульгавим нога, рука пово­диря тим, що потребують. — Ви ж бо єсте сторожi при дверях i ключники царства небесного. — Вашим рукам зв'язувати i розв'язувати силу довiрено. Ви ж бо єсте iєреï бога найвищого, себе i iнших посвячувати дар маючи. — Отож з пильнiстю чуйтесь, аби, недбальства слiпотою i сном ледарства опанованi, i самих себе, i довiрених вам у бездонну прiрву ввергнувши, вiчним пекельного болота смородом не опоганили, бо всiх ïх невинна кров iз рук ваших буде ридати [звучати реквiємом]. Наука Церкви Схiдноï до посполитого люду А до посполитого люду тими словами напучення i науку чинемо: — Всяку душу вищим силам нехай буде пiддано. Бо зверхники не суть пострахом доброму вчин­ковi, а тiльки злому. Як хочеш не боятися зверхництва, чини добре i будеш мати честь од нього, бо ж той є служебником божим на твоє добро. А будеш зле чинити — бiйся, бо не дар­ма меч носить. — Оддавайте, отож, усiм те, що повиннi, що боже — богу, а що цесареве — цесарю. Кому дань — тому дань, кому мито — тому мито, кому страх — тому страх, кому честь — тому честь. Нiчого нiкому не будете виннi, тiльки аби-сьте обопiльно шанувались. У всьому зверхникам своïм подобайтесь, не обмовляйте, не ошукуйте, а в усiх справах добру вiрнiсть виявляйте. — Зверхникам вашим духовним, котрi, на Христовiм престолi сiвши, тому ж вас, що й Христос, учать, будьте послушнi, бо вони дбають, звiт про вас дати маючи, аби ви те чинили з радiстю, а не зiтхали. Знайте i шануйте ïх якнай­бiльше, люблячи за ïхню роботу. Бо ж то є воля божа, аби-сьте, добре чинячи, заткнули губу невiгластву людей немуд­рих. Як вiльнi, але маючи волю заслоною злу, i, як слуги божi, усiх шануйте. Братство любiть, бога бiйтесь, королевi честь вiддавайте. Слуги, будьте пiдданi панам у всiлякiй боязнi, не тiльки добрим i скромним, але i прикрим. Бо й то є милiсть божа, якщо хто задля сумлiння божого зазнає жалю, терпля­чи безвинно. Бо ж що за хвала, якщо, согрiшаючи i винними будучи, терпите? А от якщо, добре чинячи, переслiдування терпеливо зносите, ото є заслуга у бога. Адже ж на те i покли­канi єсте. Бо ж i Христос терпiв для нас, даючи вам приклад, аби-сьте iшли по слiдах його. Той грiха не вчинив, анi знайде­но помилки в устах його. Такi загальнi i постiйнi нашi до синiв науки i напоминання, iз яких ясно кожний побачити може, що ми, родичi, як природження правом до злого потомству нашому причиною не були, так i навчання та доброго виховання не занедбуючи, до того приводу не давали. Бо ж ми i всiх загалом, не зважа­ючи на особи, i кожного зокрема, без жодного пiдхлiбства, картаємо, напоминаємо i навчаємо. Але, як бачимо, вони позатикали вуха своï, аби не чути голосу нашого. Кого ж те бiльше доймає? Кому те бiльшого болю додає? Кого дошкульнiше мучить? I кому небезпечнiше життя готує? Я змучена, я мiзерна i од усiх матерiв нещасливiша. Бо куди не обернуся, всюди синiв моïх на зради собi знаход­жу. Тут бездоннi ями копають, там дротянi сiтi закидають. Звiдти ядовитi жала випускають, а звiдси смертельнi отрути виливають. Однi явнi, iншi таємнi, декотрi пiдхлiбством, а декотрi погрозою, усi, однак, одностайно на життя моє важать, усiм одна мати в ненавистi. Чи ж маю боятися? Чи ж маю лякатися? Аж нiяк! Ось стою! Хай прийде хто i нагостреним залiзом зомлiле серце моє вразить! Хай приступить i зболiле лоно матерi своєï розiтне! Нехай терзає тiло згорьованоï неньки. Лiпша-бо смерть над життя мiзерне, i милiше менi раз нагло вмерти, анiж з нечестивостi синiв своïх щодня скорботно вмирати. Ой, леле, оплаканому моєму життю! Бiда незносним тiла мого болiстям! Та щоб плюгаву студню, з котроï заразна та синiв моïх зловмиснiсть виплинула, знайти, горе на хвилю погамувати менi годиться, аби перед часом у запалi гнiву, поки повноï певностi не набуду, прокляття на них не вирекла. А в тому, що анi природження, анi виховання родичiв не є того причиною, то в цьому вже переконалася. Недбальство є причиною зла Мушу ствердити, що ïх самих у дотриманнi вказаноï вiтцем дороги нiкчемне недбальство i розпусний непослух подаваному в материнськiй науцi повелiнню, а не що iнше, спричинили душевну разом з тiлесною згнилiсть, iз-за якоï анi душа до послуху не здатна, анi тiло до виконання обов'язкiв не вiльне. Бо, чуючи, не чути — є згниття душевне, а чуючи, не сповняти — тiлесне. Iз-за недбальства в послусi виникла апатiя в навчаннi, з того розбухла непо­кора, а з неï розлилося ледарство. Те причиною стало мерзен­ного недбальства. З того корiння виросла неприязнь. Вона ж стала джерелом переслiдування, що його я тепер постiйно вдень i вночi терплю. А що переслiдування од тiєï великоï ïхньоï злостi приво­дом було, котра то бiльшу гору брала, що глибше впасти мала, то iншоï воiстину над ту причини шукати не треба, бо недбальство i непокора є матiр'ю непослуху, ледарства, бай­дужостi i всiлякого грубого невiгластва, а з того, як iз студнi, всiляке зло випливає. Саме загниле стоячоï води джерело! Саме ядовитою трутизною наповненi води студнi! Це осягнувши, слушно менi воiстину одразу пiзнати, до котрого найперше iз синiв моïх неминучий той гiсть завiтав, котрого до послуху собi найперше притягнув, у котрому собi житло заснував i дiм духа божого в дiм духа свiту сього перетворив, чи всiх разом вiн опанував, а чи поодинцi ïх пiд свою владу пiдбивав. I чи найперше ярмо своє на карки княжат i зверхникiв вложив, а чи з ïхнiх пiдданих почав. Тiльки ж хiба всякому зверхництву не пристало тiєï ж простоти триматися, в якiй пiдданих своïх бачать? Бо ж всяку необачнiсть i походження ïхнє i виховання обминає, аби тi, котрi вiдчувають себе вождями, заступниками i обо­ронцями посполитого i котрi до охайностi, чулостi та велико­душностi з дитячих лiт призвичаєнi, життя i звичаï пiдданих своïх мали. Проте не пiдданих, а якраз самих зверхникiв найперше ота облудна вiдьма опанувала. А з ними i тих, котрих владою ïхньою прикрито, так би мовити, загребла. Та бачу ще одну перепону i то не меншу. Бо ж княжата i зверхники не мають такоï влади, аби i зовнi i внутрiшньо, тобто i свiтськими i духовними справами по своïй волi керу­вати могли. Щодо свiтськоï влади, то панами вони є i повелiвають. А от щодо духовноï — то синами суть i слухатись повиннi. А той ураз недбальства, як бачу, не тiлесний, а духовний, отож, його не в них, а деiнде слiд шукати. То хто ж менi пiдкаже, на кого те накоєне зло найперше обперлось? Кого я ще проҐавила? Кажуть, хто на полi бою, — той i ворог. На кого найменше думаєш, саме той зло­чинцiв переховує. Де найменше сподiваєшся, там у травi на гадюку наткнешся. Духовнi причиною зла Тi, схоже, найперше пекельним тим сiдлом дали себе осiдлати, котрi всього поспiльства вождями бути нахваляються. У тих хвороба ця, як рак, по всьому тiлу поши­рилась, котрим над душами людськими владу надано, котрим слуга i пан, вiльний i невiльник послух оддавати повинен, бо ïм ключi царства небесного довiрено. З них однi є iєреями, iншi архiєреями, всi разом розумних вiтця свого овець пасти­рями i вчителями молодшоï братiï своєï, синiв моïх прово­дирями й опiкунами. Адже тим князi i зверхники, багатi й убогi, молодi i старi в речах духовних найперше пiсля пана бога послух оддавати повиннi. Тi суть, котрим сказано: Що ви зв'яжете на землi, те буде зв'язане на небi. Тi, котрi, як явно видно, недбалим при владi ключiв вжи­ванням не тiльки iнших, але спершу i самих себе пов'язали i, перед молодшою братiєю небо замкнувши, самi на подвiр'ï зостались, а, пов'язавши, тягарi ваговитi й труднi для ношен­ня на рамена людськi вложили, самi ж ïх не хочуть i пальцем рухнути. Побачивши це, довiренi ïм овечатка, нарiвнi з ними [у] недбальство вдалися i, вкладенi тягарi з рамен своïх скинувши, лiнощi возлюбили, що в них i нинi з пастирями своïми ганебно гниють, iм'я матерi своєï, котра ïх до першоï дбайли­востi й пильностi веде, переслiдуючи i впливу ïï позбутися сил­куючись. Iз того й бiда ïм, що замкнули царство небесне перед людьми, в яке i самi не входять, i iншим у нього ввiйти не дають. Бiда ïм, тим, що пожирають душi овець вiтця свого i роз­пускають шати своï, розпинають краï плащiв своïх, а процi­дивши комори, верблюдiв глитають! I тим вождям слiпим, котрi, на престолi Мойсеевiм всiвшись, зле учать i зле чинять, а щоб ïх рабинами звано, прагнуть! Чи не є то, пробi, рiч , дивна i жалосна, що тi, котрим лiки до рук подано, самi разом з повiреними ïм вiвцями попаршивiли, а тих, котрим про iнших дбати i пильнувати доручено, самих недбаль­ство найперше опанувало? Нарiкання на ïєреïв i архiєреïв О церковнi свiточi! О фiляри дому божого! О пастирi овець Христових! О вчителi i майстри молодшоï вашоï братiï! Як же ви отилiли й розтовстiли, i забули бога, спасителя вашого?! Бiда вам, пастирi, котрi розполошили i розiгнали стадо овець моïх i недбальства хворобою ïх заразили! Бо суворi­шого суду i бiльшоï кари зазнаєте. Бо як сiль вивiтриться, то нiчим солити — нiнащо вже не годиться, хiба що на те, аби ïï геть викинути на потоптання людям. Вивiтрилась сiль, потемнiла свiтлiсть, згасли свiточi, зди­чавiли магiстри, ослiпли проводирi i в дiл недбальства впали, куди i довiрених вам овечаток тягнете. Що одповiсте у той час, коли прийде отець ваш i пан, аби вислухати звiт ваш, синiв i слуг своïх? Коли запита про довiренi вам таланти? О тяжко менi, матерi, буде в день той, на загибель синiв моïх дивлячись! Бiда менi в ту годину буде, коли сини моï i сини божi, котрi євангельськоï свiтлостi яснiсть добро­вiльно згасили, в пекельний огонь вiдсилатися будуть. Хто мене у той час потiшить? Хто потоки слiз моïх погамує? Бiда менi, нещаснiй, що синiв породила на болi своï i дочок на рани собi! Лiпше менi воiстину безпотомнiй було б жити, анiж на такi густi безбожних синiв юрби дивитись. Лiпше воiстину i тим було б не родитись, як, народившись, вiчну погибель успадкувати, в котрiй легше буде Содомi i Гоморрi, анiж ïм. Бо ж слуга, котрий знає волю пана свого, а не чинить згiдно з нею, немалоï кари зазнає. О архiєреï й iєреï, вчителi й пастирi овець вiтця вашого! Доки нiмими бути хочете, доки неощадно овець глитати будете? Не досить вам молока i вовни — шкури лупите, кров п'єте, а м'ясо на з'ïжу крукам i вовкам викидаєте. Самi понiмiли єсте, а iншим мовити забороняєте. А чи ж стiльки отар овечих у церковнiй вiвчарнi недавно ще було? Чи ж стiльки божого роду в уряд i пiд звiт було вам надано? Спите, пастирi, а ворог не спить. Хропите, сторожi, а шай­тан, наче лев, овець божих хапає, тих на вiчну пагубу одводить, а тих у ганебнi пристрастi ввергає, аби чинили таке, що чинити непристойно. Вашi вiвчарнi знищiли, а вiвчарнi воро­гiв божих i ваших ширяться. Затикаєте вуха, не хочете чути вiтцiвськоï мови: — Сину людський, поставив я тебе сторожем дому iзра­ïльського. I ти, чуючи з уст моïх, що кажу, мав би звiстувати ïм од мене. Коли я буду промовляти до непобожного: Непобожний, ти смертю умреш!, — а ти б йому не переказав, аби непобожний покинув дороги своï, то той непобожний у неправостi своïй умре, але кровi його з руки твоєï я буду жадати. Суворе, справдi, слово i жахливий вирок! Чи не боïтесь i не лякаєтесь страшного дня того, в який про довiренi вам отари маєте звiт дати? Не страшить вас та справедливого пана мова: Поганий i ледачий слуго! Мав би грошi моï довiрити тим, що грiшми гендлюють, а я, при­йшовши, взяв би був те, що моє, та ще i з прибутком. Вiзь­мiть же од нього той талант, а невдячного слугу ввергнiть у пiтьму кромiшню — там буде плач i скрегiт зубiв Де зараз iєреï без нагани, котрi б не собi догоджали, а про довiрену отару, таку, як найвищий той архiєрей од них потребує i як вище я в науцi до них згадувала, опiку i дбалiсть мали? Тi суть зараз учителi, котрих, до пожадливостей своïх пристосували собi сини моï, бо вуха ïхнi сверблять i вони од правди слух одвернули, до брехень схилились, самих себе, свiт, славу, багатства i розкошi бiльше, анiж бога i спасiння людське, люблячи, маючи подекуди за взiрець побожностi тiльки людей звихнутого розуму i пiдозрiлоï вiри, якi силi ïï опираються i правдi противляться. Бо ж шален­ство ïхнє явне буде усiм [i всi побачать], що вони не в небес­них, а в земних мислях погрязли. Iз-за них спiткав мене не голод на хлiб, а голод на слово боже, не спрага на воду, а спрага на євангельську проповiдь. Однято у мене пророка i вчителя, проводиря i пастиря! Багато тепер пастирями прозваних, але мало справжнiх. Iєреïв теперiшеiх життя i звичаï Бо ж деякi iз нинiшнiх розумноï отари Христовоï пастирiв ледве чи над нерозумним ослiв стадом пастирями бути за гiдних виявились. Бiльше того! Не пастирями суть, а вовками драпiжними: не проводирями, а левами зголоднiлими, котрi одних овець самi нещадно пожирають, а другими драконовi пащеки без жалю затикають. О нещасна чередо! Хiба ж той пастирем i вчителем бути може, котрий сам нiколи не вчився? Котрий не знає, що боговi винен, а що ближньому своєму? А що вже казати про довiрених йому овечок? Котрий з дитячих лiт своïх не навчан­ням у науцi письма Святого, а iншою, становi духовному неналежною забавою бавився або в марнуваннi свiй недо­стиглий час збавляв? А коли харчу i одягу недостатком стиснений був i коли йому нужда шию корчити почала, взявся благовiстити, анi, чим благовiщений є, не вiдаючи, анi, як його сповняти належить, не розумiючи. То ж однi iз корчм, iншi з двору, тi з вiйська, а дехто з по­борiв, без жодного обрання i без жодного доброго свiдчення, за помiччю золота i срiбла, до храму божого вдерлися. Отож бо й не дивно, що ганебно з нього (як негiднi) повипадали i апостатами правди божоï i погубителями отари, ïм повiреноï, стали. Бiда ж убогим овечкам, що таких пастирiв мають! Бiда тим, хто йде вслiд за такими поводирями, котрi, самi слiпими будучи, ïх в ту ж юдоль прiрви зiпхнути силкуються! Бiда i вам, з чийого недбальства вони в храм божий увiйшли! Бiда i вам, котрi пустошите храми божi, бо й самi тим погуб­ленi будете! Бiда вам, вiтцi, котрi, синами бути ненавчившись, вiтцiвським титулом дiток моïх зводите! Бiда вам, вiтцi, котрi, домашнього свого потомства не виховавши добре, божим синам злого свого життя приклади iз себе подаєте! Бiда i проклятим вашим симонам 36, од котрих ви на тi уряди духовнi посвячення взяли, котрi, — знаю, — не задля гiдностостi вашоï анi задля силування просьбами братiï, а задля лакомства нещасного руки на вас возложили, задля хтивоï любовi до грошей, прагнучи яких, одбилися од правдивоï вiри i наразили себе на великi скорботи! Стародавнє iєреïв обирання Апостоли святi, [займаючись] постiйно обслуговуванням столу, а не проповiдуванням слова божого, задля ремствування грекiв на жидiв, i захотiвши дiаконiв 37 настановити, мовили: — Мужi i браття! Виберiть з-помiж себе мужiв доброï слави, сповнених духа святого та мудростi, котрих би ми до того дiла поставили. А тепер [охочi] до молитви, до служби божоï, до роздачi життєдайних святощiв, без обрання i будь-якого випробову­вання i без будь-якого певного посвiдчення (про сповненiсть духом святим i мудрiстю вже й не згадую) прийманi i на слова божого проповiдь посиланi бувають. Отож i маю пастирiв та вчителiв! Отож i маю проводирiв i майстрiв! Самi од голоду здихають, а iнших годувати беруть­ся. Самi послiпли, а iнших поводирями бути зважуються. Самi на обидвi ноги кульгають, а iншим на пiдпори пiдставля­ються. Самi будучи неуками, iнших навчати важаться. О непорядний, о пiдступний, о безбожний рук покладання звичаю! Руки нi на кого не вкладай поспiшно, — апостол мовить, — щоб не стати учасником грiхiв чужих. I в iншому мiсцi: При тому тебе, Тите, зоставив я на Крiтi-островi, аби, чого ще неставало, ти поправив i настановив iєреями по мiстах, як я тобi повелiв, таких, що є безнагiннi, мають по однiй жонi i синiв вiрних, не обплутанi i не опанованi роз­кiшшю. Бо єпископ має бути без пригани, як шафар божий, не пишним, не гнiвливим, не п'яницею, не забiякою, не хтивим до зиску бридкого, а гостинним, доброчинним, тверезим, справедливим, святим, стриманим, вiрним своєму слову, згiдному з наукою, щоб мiг напоминати здоровим повчанням i переконувати противникiв. Нинiшнi ж моï єпископи i архiєпископи, всю ту апостоль­ську науку за себе закинувши, ïï ногами безладдя, хтивiстю срiбла заслiпленi, потоптали. Звичай рук вкладання нинiшнiх єпископiв-вiдступникiв Той за сих часiв мудрий iєрей i дотепний, котрий те має, з чого мiг би i єпископовi своєму, од справ церков­них оддалений будучи, удiлити, аби той повернув його знову. Ой леле ж менi, недбалим робiтникам довiренiй! Ох менi, ненаситним лакомцям в опiку наданiй! Бiда i вам, котрi продаєте, i вам, котрi купуєте дар духа святого! Срiбло ваше буде вам у пагубу! Не хочете знати правди, не хочете бачити й неправди! Не хочете розумiти, звiдки тi, котрi ïï вам дають, набувають, яким промислом багатiють. Молоко доять з овець, вовну стрижуть, шкури луплять i продають, самi м'ясом ïхнiм живляться i кров'ю напи­ваються. А вам iз достатку .м'ясив тих i надлишку невинноï кровi вдiляють. О злочинителi, а не учителi! О темнильники, а не свiтиль­ники! Impostores (Дурисвiти (лат.)), а не Pastores (Пастирi)! Episcoti (Наскотники (штучно сконструйоване лайливе слово)), а не Episcopi (Наглядачi)! Порушили ви закон волi божоï, ввели в оману душi своï проклятою сьогосвiтньою Мамоною. Облазнили ви приправною машкарою невинних Христових овечок, затьмили зараз­ливим своïм недбальством євангельськоï свiтлостi яснiсть. Що вчините в той час, коли однято буде у вас виноградник й iншим робiтникам оддано, а ви, злi, зле погубленi будете? Що скажете, коли одповiджено вам буде: — Ви вiтця вашого, Диявола, синами есте! Iдiть, прокля­тi, од мене! Не знаю вас!? Що одповiсте, коли сказано буде: — Зв'язавши ïм руки i ноги, ввергнiть ïх у пiтьму кромiш­ню, де буде плач i скрегiт зубiв!? Бiда вам пiд той час буде, сини моï! Бiда i менi! Вам незноснi муки терпiти, а менi на вiчну вашу пагубу дивитись! О єпископи, єпископи! О сини, котрi вiтцем i матiр'ю згордували! Дiтки, в палацах королiвських породженi i вихо­ванi, а тепер в корчми i куренi своєю волею звабленi! Доки сном ледарства спати будете? Доки гнусу недбальства з очей сердець ваших не зiтрете? Прийдiть до вод чотириструмних євангельських потокiв i обмийте болото простоти розуму вашого. Чи не досить вам ще тiєï неоцiненноï втрати, що ïï iз-за недбальства вашого я зазнаю, таку велику згубу золота, срiбла, перлiв i каменiв дорогих, котрими я од вiтця вашого кiлькадесят лiт, як найзначнiша королева, приоздоблена була? Де тепер неоцiненний той камiнець, той карбункул, що сяяв, наче свiтильник, який я мiж iншими перлами, наче сонце помiж зорями, в коронi голови моєï носила — дiм князiв Острозьких, котрий блиском свiтлостi старожитноï вiри своєï над усiма iншими свiтив? Де й iншi дорогi й однаково неоцi­неннi тiєï ж корони камiнцi — значнi руських князiв роди, неоцiненнi сапфiри i безцiннi дiаманти — князi Слуцькi, Заславськi, Збаразькi, Вишневецькi, Сангушки, Чорторийськi, Пронськi, Руженськi, Соломерецькi, Головчинськi, Крошинськi, Масальськi, Горськi, Соколинськi, Лукомськi, Пузини й iнших без лiку, що ïх поодинцi вичисляти було б справою довгою? Де при тих i iншi неоцiненнi моï клейноти? Родовитi, — мовлю, — славнi, вiдважнi, дужi й давнi, по всiм свiтi в добрiй славi, потужностi i мужностi знаного народу росiйського доми — Ходкевичi, Глiбовичi, Кiшки, Сапiги, Дорогостайськi, Войни, Воловичi, Зiновичi, Паци, Халецькi, Тишкевичi, Корсаки, Хребтовичi, Тризни, Горно­стаï, Бокiï, Мишки, Гойськi, Семашки, Гулевичi, Ярмолинськi, Чолганськi, Калиновськi, Кирдеï, Загоровськi, Мелешки, Боговитини, Павловичi, Сосновськi, Скумини, Потiï та iншi? Не згадую тут широкоï в границях Росiйськоï землi, князiвств i повiтiв коштовноï тiєï шати моєï, незлiченними перлами i рiзних барв камiнцями рясно усипаноï, котрою я постiйно прикрашалась. Чи ж не ви, злочинцi, з мене сю оздобну шату злупили i над бiдним тiлом моïм, з котрого всi ви вийшли, з насмiхом i глумом знущаєтесь? Але ж проклятий всяк, хто на наругу голизну матерi своєï одкриває. Проклятi i ви, котрi з голизни моєï насмiхаєтесь i тiшитесь. Прийде той час, коли ви усього того соромитись будете. Лiпше було б вам воiстину не пiзнавати свiтлостi правди, анiж, пiзнану, одкинути, згасити i заглушити. Бо ж хiба ти пастир, якщо пастирством хизуєшся, а згубою овечаток ганьбиш бога? Хiба ж ти iєрей, якщо висвяченням величаєш­ся, а заплямування свiтлостi бога зрiкаєшся? Яких iєреïв нинiшнi пастирi-одступники мають Анi життя, анi звичаï, анi ходiння, анi одiння вас учителями не роблять. Нi мудрiсть, нi освiта, анi здатнiсть красномовства про посвячення i пас­тирство ваше не свiдчать. Усi ви єсте корчмарi й купцi, в зви­чаях — домосиди, в розмовах — неуки, в ходiннi — лиси об­луднi, а в одiннi — вовки драпiжнi. А що ж сказати про розуму вашого прикмети? Мудрiсть ваша, майстернiсть, розмова — безглуздi, даремнi i розпуснi, забави — непристойнi, в них самi ви разом з тими, котрi вам наслiдують, гините. То чому ж, пробi, ти iєреєм? Чому ж пастирем? Iнших посвячувати посланий, а сам з нiг до голови опоганений лежиш! Пильнiсть пастирства тобi довiрено, а ти сам з го­лоду зiмлiлий, здихаєш! О святителю, наскрiзь осквернений! О пастирю, з голоду струхлявiлий! Чи ти ж бо свiчником для тих єси, що в темрявi простоти пробувають? Чи ти ж бо оком для тих єси, що в непiзнаннi євангель­ськоï свiтлостi слiпнуть? Чи ти ж бо рукою на пiдтримання тим єси, що в прiрву шайтанськоï влади падають? Якщо бога, необачнi сини, не боïтесь, то хоч людей посо­ромтесь. Проймiть серце i виточiть сумлiння, i отямтеся, i, усвiдо­мивши грiхи своï, вдайтеся до покути. Хоча б об одинадцятiй годинi гiдно у винограднику пана свого послужiть, аби-сьте з тими, котрi од першоï години працювати почали i цiлий день спеку сонячну зносили, взяли заплату. Вгамуйте сердечнi зiтхання конаючоï матерi вашоï, утрiть заплаканi очi родительки своєï, аби ненароком кривавi ïï сльози на вас не впали. Глядiть, щоб плач матерi вашоï не погубив вас. Не титулом, а насправдi станьте iєреями; не словом, а вчинком учителями бути старайтесь. Та кому я се повiдаю? До кого сi слова моï промовляю? Чи не об залiзну стiну ïх розбиваю а чи, швидше, не на вiтер ïх пускаю? Бо ж коли я ïм теє повiдаю, неначе iз сонними розмовляю, котрi пiд кiнець мови моєï питають: Про що се вона? Легше було б менi воiстину сiль i руду залiзну в пазусi носити, анiж iз безсоромними, злостивими i непокiрними синами розмовляти! Кому ж з того бiда? Менi. Кому горе? Менi. Кому тяжко? Менi. Кому нужда? Менi. Я погорджена, я зневажена, я виг­нана, я оббрiхана. Бiда i вам, котрi мною згордували. Горе i вам, котрi мене зневажили. Тяжко i вам, котрi мене вигнали. Нужда i вам, котрi мене оббрехали. Бо ж синiвською безбожнiстю є до родичiв непоштивiсть. А материнське прокляття синам є погибеллю. Розсудливий син враз, мудре слово почувши, похваляє його i сприймає. А ви, нерозумнi, повсякчас моïх слiв слуха­єте, та, що вам не до вподоби, тим нехтуєте. Повiдаю вам мудре слово щодня iз пророкiв. Повiдаю вам iз апостолiв. Наостаток i спасенну пана нашого i бога єван­гельську науку завжди перед вами викладаю. Та се мудрiсть, котра свiту того розуми в глупство обернула i без котроï нiхто мудрим анi був, анi назватись нiколи не мiг, котру лiпше набувати, анiж золото i срiбло збирати. Бо ж дорожча вона над перла, камiння дорогоцiнне i усi маєтностi сього свiту. Тривалiсть днiв — у правицi ïï, а в лiвицi — багатство i слава. Дороги ïï — дороги гарнi, i всi стежки ïï спокiйнi. Для тих, котрi ïï прагнуть, деревом життя вона є, а тi, котрi нею оволодiли, благословенними будуть. Сьому я щодня вас повчаю. День i нiч про се до вас волаю. Хто є мiж вами найменший, хай до мене прийде, а котрi хочете розуму, теж приходьте, ïжте мiй хлiб i пийте вино, що його я для вас приготувала. Облиште дитинитись i живими будьте. Ходiть дорогами спасiння i вiчно будете царювати. Чи не скаже котрийсь iз синiв моïх: — Чому се суворим гнiвом запалилось матерi нашоï серце? Чому так гнiвно дiтям своïм дорiкає? Нащо таким тяжким прокляттям себе i нас, синiв своïх, обтяжує? Не достойно се материнськоï любовi, бо добре ж вона знає, що не можна, як кажуть, мiж людьми безгрiшного пiзнати — кожний якусь ваду має, усi носимо ярмо тiєï неволi. Бо нема такого, аби без грiха був, окрiм самого бога. Легше б iз дiтками своïми поводитись мала, лагiднiше синiв би своïх кар­тала. Бо ж не мачуха, а мати, i ми — не пасинки, а сини ïï. Прута вжити треба було на покарання, а не залiзноï палицi, домашнього картання, а не на весь свiт розголошеного прокляття. Яка ж мати i коли про поштивiсть од дiтей до суду волала? Яка родителька шайтановi на поталу прокляттям синiв своïх душi i тiла оддавала? Се не те що для матерi, а й для мачухи не слушно. Що ж одповiм я на те? Звiдки на слова здобудусь? — Дав би те бог, аби не мала чого одповiдати. Волiла б воiстинно, щоб те, що тут вирекла, було не правдою, а брех­нею. Але хоч i тяжко менi, а все те правда, що мовлю, не омильна та повiсть, котру тут голосила. Про що б змовчала радо, саме ïхнє сумлiння, правдою подолане, свiдчити мусить. А що сам тiльки бог безгрiшний, а люди всi грiху пiдлеглi, хто ж того не знає? Бо ж створенi-єсьмо за образом i подобою того, котрий посковзнувся, тобто Адама 38; у грiху зачатi i в грiхах народились. Однак же вас, умерлих у вадах i грiхах своïх, що в них єсте колись ходили за вiку сьогосвiтнього i пiд владою князя повiтря сього, духа, котрий тепер мiць проявляє в синах недовiрства, мiж котрими i ви всi обирались колись у пожадливостях тiла вашого, чинячи волю тiла i мислi ваших, i були з природи синами гнiву, як i iншi. Але бог (щедрий на мило­сердя) з великоï любовi своєï, що нею вас возлюбив, коли ви були вмерли в грiхах, оживив вас усiх разом у Христi (котрого любов'ю ви спасеннi єсте) i разом з ним воскресив, i всiх разом посадив на небесах у Христi Iсусi. А отож не годилося б вам бiльше так ходити, як ходять в марностi почуттiв своïх погани, маючи потьмарений сутiн­ками розум, оддаленi од життя божого властивим ïм невiг­лаством i заслiпленням сердець, котрi, впадаючи у розпач, далi самi до безсоромностi, на розпусти i лакомства вдалися. Та ж ви не такого од Христа навчилися, якщо його слу­хали, якщо ним були навченi, аби-сте iз себе скинули першим учинком ветхого чоловiка, котрий псується од безумноï пожадливостi, i аби-сте одновилися духом розуму вашого i втiлилися в нового чоловiка, богом створеного в справедли­востi i святостi правди. Бо ж як iз-за злочину одного чоловiка, Адама, на всiх людей упав вирок смертi, так i справедливiсть одного чоло­вiка, Iсуса, виправдала життя всiм людям. Отож я вас народила за образом i подобою другого Адама, Iсуса, котрий мене обрав собi за наречену i вiддав себе за мене, аби мене освятить, очистивши водяною купiллю у словi життя. А що я, будучи чистою i святою, вас, нечистих i клятих, породила, то тим же вас очищаючи i освячуючи, чим i сама була очищена i освячена, водою тобто i духом. I хто iз вас ними одроджений не буде, той не є моïм сином i до царства бога-вiтця не ввiйде, а перейде од смертi першоï до смертi . другоï, гiршоï за першу. Ви вже не пiд законом, а пiд благодаттю. Тi, що пiд зако­ном родяться, вiтцiвський грiх за собою тягнуть, а тi, що пiд благодаттю родяться, бiльше вже ярмом грiха обтяженi не бувають. Я вас пiд благодаттю породила, а не пiд законом. На свободi вас виховала, а не в неволi. Свiтлом вас освiтила, а не в темрявi полишила. А тому годилося б вам, як синам свiтла, справувати, у всiляких доброчинствах, у справедливостi i в правдi поста­чати, що є миле боговi, i негiдними вчинками себе з пiтьмою не єднати, а ïх швидше карати. I мовите: Нiхто без грiха, окрiм самого того, котрий свiту грiхи стер, бути не може, бо i справедливий, живучи, у грiх сiм разiв на день впадає. Добре, признаю те i я. Але й те скажу, що справедливий швидко, посковзнувшись, пiдхоплю­ється, не так, як ви, котрi навiть тепер про те, щоб пiдняти голову i встати, щонайменше помишляєте. Запанував грiх у вашому смертному тiлi, аби ви покiрними похотям його стали i зробили члени своï знаряддям його неправди, хоч повиннi були б жити згiдно з духом, а не згiдно з тiлом, бо, живучи згiдно з тiлом, помрете. А котрi Христовi суть i котрi тiло своє розп'яли з пристрастями i похотями, духом живучи, згiдно з духом i чинити повиннi. Чи ж не знаєте, що всi ви, охрестившись у Христi Iсусi, охрестились i в його смертi? Бо ж єсте iз ним разом похованi хрещенням на смерть, аби, як Христос воскресне з мертвих славою вiтцiвською, то щоб i ви у вiдновленому життi ходи­ли, те вiдаючи, що вiтхого чоловiка нашого разом iз ним розп'ято, аби було знищене тiло грiховне, аби ми бiльше вже грiху не служили. А якби кому-небудь в грiх упасти припало, то сповiдайтеся в грiхах своïх; вiрний i справедливий бог наш, так що одпустить грiхи вашi i очистить вас од всiлякоï не­правди. З того видно, що не грiх, а постiйне в ньому тривання, є причиною другоï смертi. Тож тих, якi грiшать свiдомо, по встановленнi правди, вже не вiдкупить од грiхiв жертва, а випаде ïм повне страху чекання суду i прикрiсть вогню, який має поглинути супротивних Отож i мене, бiдну, не грiхи вашi так вам дорiкати зму­сили, а постiйне в грiхах тривання ваше, i не так навiть в грiхах тривання, як з дня на день у все бiльше зло впадання, за що не залiзного задля кари прута, а палицi вiдречення i прокляття на погибель душi i тiла ви гiднi. Знаю, що я є ма­тiр'ю вашою i що ви дiтками моïми були. Та коли, знехтувана, й покинута, i одкинена вами в гiркотi серця, зневажу вас, одречусь од вас, прокляну вас i всiм народам оддам вас у наругу, на той час я вже матiр'ю вашою анi зватися, анi бути не схочу. I бiльше того! Коли заволаю до нареченого свого, а до вiтця вашого, той одкине вас, одречеться од вас i на вiчну в кромiшнiй пiтьмi оддасть вас погибель, де муки вiчнi i скре­гiт зубовний триватимуть безкiнечно. Тодi скажете: Бiда тiй, котра нас iсплодила! Бiда тiй, котра нас годувала! Лiпше нам було б не родитись, анiж у сьому мiсцi вiчноï муки опинитись! Нехай йому, дню тому, в який ми народились! Горе землi, по якiй ми ходили, небу, яке нас осявало! Бiда i нам, що ми покинули матiр нашу. Тяжко i нам, що ми волю вiтця нашого занедбали i в неситiй сваволi блудили! Будете волати, та нiхто вас слухати не стане. Будете взивати, та нiхто до вас не одiзветься. Будете кричати, та нiхто до вас не приступить. Бо якщо ви од вiтця вашого i од матерi вашоï одступили, то й од вас усi одступлять, i на вiчне забуття у непам'ять вас увергнуть. Чи ж раз дома, приватно, я вас картала, а не publice на ринку? Чи ж раз сама вас благала, аби ви до мене поверну­лись? Чи ж перед кiлькома лiтами я братiв ваших до вас не посилала, аби ви мене перепросили i, пильнiстю вашою шкоди моï нагородивши, при менi зостались i зла менi чинити бiльше не мислили? Чи не вимовляла я вам злочинiв ваших, що нинi ви i мене, i самих себе споганили? Чи не казала я вам, що ви марно iз загостреними язиками, вiдаючи про непере­можнiсть мою, на мене кидаєтесь? Що ж од вас за те постiйне моє про вас старання менi дiсталось? Що? Те воiстину, що десь мудрець вирiк: Сам собi кривду чинить, хто насмiшника учить. А хто громить словами непобожного, сам собi шкоди зав­дає. Бо мовлено вами: — Согрiшили ми, i що ж нам злого за те сталось? Бо ж пан бог терпеливий. А я рекла: — Не кажiть того. Велике є милосердя боже. Змилується бог над безмiром грiхiв наших. Любов бо є у нього. Але i гнiв iз запальчивiстю на грiшних. I якщо зненацька нагряне, то розмете вас часу помсти запевне. А тому не прикладайте грiх до грiха, але добро добром спомагайте. Чого ж докорами моïми домоглася? Бачу, що не тiльки про полiпшення мислi не маєте, але щоразу в гiрше зло впадаєте. Куди стiни душ ваших будете нахиляти? I пiсля того нещасного падiння сподiваєтесь ще ïх пiдняти? Тiльки ж пуста ваша думка, марнi вашi розмисли, бо одразу ж мiж вами, тими, котрi маєте впасти, i тими, що встоять, велику вiдстань утверджено буде, що анi ïм до вас, анi вам до них переходу певного не стане. I на тому скiнчиться дiло ваше розплатою. Я ж вiрю, що той, котрий мене полюбив i себе за мене вiддав, мене сам пiдiйме можною правицею своєю i пильнiшим робiтникам виноградник свiй доручить. Дай же те, все­могутнiй боже! Перед твоïм найсвятiшим маєстатом я зi страхом упадаю i розкаяним серцем та плачливим голосом до невимовноï доброти твоєï взиваю: Молитва до бога — Ти сам, царю вiчноï слави, неба i землi владико, котрого пре­стол умом неоцiненний i слава непостижима! Перед котрим стоять зi страхом i трепетом воï ангельськi i всiх сил горнiх! Котрого слово iстинне i глаголи вiчнi! Котрого повелiння крiпке, а розправи страшнi! Котрого погляд висушує безоднi, а гнiв розтоплює гори, iстина ж свiдчить несхибно. — Ти, — кажу, — котрий зi всiх лiсiв землi i з усiх дерев ïï обрав єси собi виноградник єдиний, i з усiх квiтiв свiту обрав єси собi лiлiю єдину, а з усiх безодень морських напов­нив єси собi поток єдиний, i з усiх збудованих мiст освятив єси собi тiльки Сiон, а з усiх повiтряних птахiв найменував єси собi голубицю єдину, i з усiєï створеноï худоби обрав єси собi вiвцю єдину, а з усiх розмножених людей здобув єси собi народ єдиний Iзраïля нового, тобто мене, церкву свою, котру ти з первовiку i донинi дивним прозрiнням i недосяж­ною глибиною судiв твоïх звик сохраняти посеред явних i тайних, внутрiшнiх i зовнiшнiх ворогiв непорушною i цiлою, i тим єси мене здавна i довiчно привiлеєм обдарувати зволив, аби я корiнилася в переслiдуваннi, помножалася в утис­ках, вивищувалася в убозтвi й зневазi свiта сього, перемагала, терплячи, трiумфувала, кривди i наруги зносячи, росла i буйно квiтнула, скроплена кров'ю мученикiв, i на той час найбiльше твоєю помiччю мiцнiла, коли найпевнiшi сини свiту сього за поверховими знаменнями упадком менi грозити звикли. — Ти сам i тепер поглянь милосердним оком на невимовнi жалi, утиски та муки моï i зволь зробити легшим, якщо буде на те твоя воля, хрест, покладений на мене, вгамуй плач, утиш моï сердечнi болi, спричиненi синами моïми власними. Прийди з Лiвану 39, прийди менi на помiч, хай засоромляться i хай повернуться тi, котрi шукають душi моєï i гострять безсоромно язики своï на мене, бо ж я на тебе самого довiру й надiю покладаю, до тебе самого вдаюся з усiма турботами i недугами моïми. — I хоч багато досi утискiв i переслiдувань не тiльки од чужих, але й од тих, котрi вийшли з лона мого власного, я витерпiла i понинi терплю, все ж од тебе не одступилась анi пiднесла руки моï до бога чужого, непорушною з помiччю твоєю стала i стою на тiй твердiй скелi, на якiй ти мене уҐрунтувати зволив. Не позбулась я i жодного блуду чи єресi плямою не забруднила шати тоï, котру менi ти сам подарувати зволив, найвищою теологiєю витканою з вiри в тебе непорушноï, неопоганила ïï строкатостями люд­ських вимислiв i нових та щоразу одмiнних законiв i тра­дицiй. — А хоч i багато хто наслiдує дiтей моïх незбожних i злочинних, та не я тому причиною, а ïхнiй, пiдступний умисл, ïхнє недовiрство, ïхня пиха, ïхня амбiцiя, ïхнє схильне до багатств i розкошiв сьогосвiтнiх серце. Тi вузькою i гострим терном порослою дорогою до життя вiчного iти не полюбив­ши, на широку i простору (якою багато хто йде) дорогу вдалися, а вдавшись, радi були б усiх за собою потягти i мене, матiр свою, соромом, ганьбою i пагубою вiчною надi­лити. — Не допускай же незбожним синам, аби з упадку мого, матерi своєï, звеселилися. Однак, всемогутнiй боже, не зразу навiдай палицею пагуби беззаконня ïхнi, а утримай на деякий час заради мене простягнуту для помсти твою правицю, бо я ще раз пiду до них i спробую напутити ïх — може, хоч пiд кiнець життя свого отямляться i прийдуть та поклон, менi належний, оддадуть; i будучи з ними в згодi та обопiльнiй любовi, я перед лицем твоïм стану i знову радiсно i весело iм'я твоє святе славити i звеличувати разом iз ними буду. Отож, вже йду i твоєï невимовноï доброти прошу, зошли ïм дар ласки i милосердностi своєï i серця ïхнi правдивим розумом наповни. Розпали в них огонь любовi твоєï, аби, чуючи, зрозумiли, i, зрозумiвши, прийняли, i, прийнявши, спокутували, а покутою аби небожителям твоïм радiсть i веселощi справили. — А що йти до них надумала, то треба обдумати, до кого спершу пiду, аби не трудитись даремно. — Бо якщо до посполитого пiду люду, то боюся, аби, мене узрiвши, з простоти i слабкого розуму свойого, не наско­чили на мене i рук своïх в кровi материнськiй не омочили. — Серце бо слуги ствердiле i словами навчене бути не може, а хоч би що й зрозумiло, то аж нiяк не сприйме. — Чи пiду до князiв, зверхникiв i панiв? На тих, хоч би мене послухати i за мене обстати були й радi, не до кiнця [покладатися] належить, бо ж пiдданi не в справах духовних ïх слухати повиннi, а тiльки в справах свiтських. — До тих, як бачу, iти менi слушно, котрi душею поряд­кують, оскiльки i рiч та, що про неï менi йдеться, духовною є: отож, слушно, мабуть, учиню, якщо в тих, од кого зiпсуття пiшло, i направи шукатиму, щоб тi, котрi початком i причиною до злого другим були, i до доброго навернутi бути могли. Бо тими вони суть, котрих старанню душi всiх повiрено, тими вони суть, котрi дорогу правди на язику носити взялися i котрих очi овечок стерегти обiцяли. До тих менi йти годить­ся, з тими менi розмовляти слушно. — Зволь же отож, потiшителю, душе святий, спершу до них завiтати i ïхнє затвердiле серце зм'ягшити, аби мене прийняли вдячно i вислухали пильно. — А я стану перед тими, котрi себе отчого мого спадку, росiйськоï землi, єпископами iменують, i до старшого з-помiж них промовлю. ?РHNO?. Фрагмент. — Подається у перекладi iз старопольськоï мови В. i Крекотня та Р. П. Радишевського, здiйсненому за першодруком: ?РHNO?, to iest lament iedyney s. powszechney apostolskiey wschodniey cer­kwie, z obiasnieniem dogmat wiary. Pierwiey z graeckiego na siowieriski, a teraz z siowienskiego na polski przelozony przez Theophila Orthologa, teyze swietey wschodniey cerkwie syna. Wilno, 1610. 1 ...дочки сiонськi... — Сiон — горб в Iєрусалимi, на якому, за Бiблiєю, була резиденцiя царя Давида, а також храм iудейського бога Ягве. У Бiблiï Сiон називається мiстом Давидовим, святою горою, житлом i домом божим, царственним мiстом божим; в переносному значеннi — царство боже на землi i на небi, мiсце перебування бога- на небесах. 2 ...одна iз удiв розплаканиx. — Згiдно закону Мойсея, вдови мають бути пiд особливим захистом: можуть збирати колоски, що зали­шилися на полях, ïхню худобу чи одяг не можна брати в заставу, ïх слiд запрошувати на бенкети, супроводжуванi жертвами. Християнська церква також декларувала опiку над вдовами. 3 Ваал (Баал) — давнє семiтське божество плодючостi, вод, вiйни. 4 Валаам — бiблiйний старозавiтний персонаж; маг i вiщун; пiд час переходу стародавнiх євреïв через пустиню вiн мав'проклясти ïх на вимогу моавитян, але натомiсть, з волi божоï, благословив ïх. 5 За єгипетськими казанами i часинком... — Перехо­дячи через пустиню iз Єгипту, євреï возропташа проти Мойсея i Аарона: Краще було б нам вимерти, враженими вiд господа в землi єгипетськiй, коли сидiли ми над казанами з м'ясом i ïли хлiба досита, бо вивели ви нас у пусти­ню цю уморити увесь сонм сей голодом (Книга друга Мойсеєва. Iсход, гл. 16, ст. 1 — 4). I згодом: Хто нас нагодує м'ясом? Згадаймо рибу, що ïï ми даром ïли в Єгиптi, i огiрки, i динi, цибулю, i червону цибулю, i часник! Нинi ж душа наша висохла, нiчого, крiм манни, перед очима нашими немає... (Книга четверта Мойсеєва. Числа, гл. 11, ст. 4 — 6) 6 ... стараннiсть Iлiï супроти Ваалових жерцiв... — Бiблiйний пророк Iлiя смiливо виступив проти поганства, яке за часiв царя Аахава почало поширюватися мiж євреями. За це зазнав переслiдувань. 7 Мамона — у давнiх семiтiв бог багатства; переносно — багатство, земнi блага. 8 Василiй Великий (бл. 329 — 379) — християнський богослов, проповiдник, єпископ Кесарiï Каппадокiйськоï, один з отцiв церкви. 9 Амвросiй Медiоланський (Мiланський; бл. 340 — 397) — один з iдеологiв (отцiв) християнськоï церкви; був намiсником пiвнiчноï Iталiï з резиденцiєю в Мiланi. Прийнявши християнство, став єпископом; дбав про змiцнення церкви, про чистоту догматiв, боровся з єресями, зок­рема арiанством. Змагався за незалежнiсть церкви вiд держави; автор богословських трактатiв, листiв, проповiдей, духовних пiсень; упоряд­кував церковний спiв. 10 Iєронiм Празький (бл. 1380 — 1416) — чеський реформатор, учений, сподвижник Яна Гуса; засуджений як єретик у Констанцi i спалений 11 Кiпрiан (? — 258) — карфагенський єпископ, письменник-богослов, проповiдник, автор послань I трактатiв. 12 Августин Блаженний Аврелiй (354 — 430) — християн­ський богослов, фiлософ-мiстик, один з iдеологiв (отцiв) церкви. Розробив учення про тройцю i про вiдношення людини до божественноï благодатi, справив iстотний вплив на розвиток католицизму i на всю середньовiчну фiло­софiю, а згодом на iдеï протестантизму. Головнi його твори — Про мiсто боже i Сповiдь. 13 Ноуат (Новат; III ст.) — карфагенський священик; противник Кiпрiана, призвiдець церковного розколу. На Карфагенському соборi 251 р. Ноуата та його партiю було засуджено. 14 Пелагiй (бл. 360 — пiсля 418) — християнський чернець; запо­чаткував релiгiйне вчення, що стверджувало спасеннiсть морально-аске­тичних зусиль людини i заперечувало спадкову силу грiха; було визнане за єресь на третьому вселенському соборi 431 р. 15 Афанасiй — тобто Афанасiй Великий (293 — 373), александрiйський патрiарх, один з iдеологiв (отцiв) християнськоï церкви; борець проти арiанства; автор апологетичних, полемiчних, догматико-iсторичних богословських творiв, послань i повчань. 16 Kирило. — Йдеться про Кирила Александрiйського (бл. 376 — 444) александрiйського архiєпископа i патрiарха, автора трактатiв i послань догматичного та полемiчного змiсту. 17 Григорiй Назiанський (Назiанзин, або Григорiй Богослов; бл. 330 — бл. 390) — вiзантiйський письменник, один з iдеологiв (отцiв) християнськоï церкви, константинопольський архiєпископ. 18 Арiй (? — 336) — александрiйський священик; стверджував, що Христос — не iстинний бог, а лише найдосконалiше творiння бога-отця. На Нiкейському соборi його вчення визначено як єресь. У перiод Реформацiï iдеï Арiя пiдхопили деякi протестантськi секти, зокрема соцiнiани, очолюванi iта­лiйцем Фаустом Соцiном. 19 Македонiй — константинопольський єпископ, напiварiанин; його вчення було засуджене другим вселенським собором. 20 Несторiй (? — пiсля 690) — основоположник несторiанства, те­чiï в християнствi, згiдно з ученням якоï Iсус Христос народився людиною i лише згодом став сином божим (месiєю). Несторiанство було засуджено як єресь на ефеському соборi 431 р. 21 Церiнт (Керiнф; I ст.) — iудейський фiлософ з Єгипту; пересе­лившись у Малу Азiю, заснував єретичну секту, члени якоï стверджували, що старозавiтний i новозавiтний боги неiдентичнi, що Iсус Христос — смерт­на людина, мудрець i правдолюб, що народився вiн од Йосифа i Марiï i лише пiсля хрещення в Iорданi, пiзнавши бога-отця, набув дар чудотворiния. 22 Вселенськi собори — зiбрання iєрархiв християнськоï церк­ви з усього свiту, якi обговорюють i ухвалюють догмати вiри i правила по­ведiнки вiруючих. Православна церква визнає сiм вселенських соборiв: 1-й 325 р. в Нiкеï, 2-й 381 р. в Константинополi, 3-й 431 р. в Ефесi, 4-й 451 р. в Халцедонi, 5-й 553 р. в Константинополi, 6-й 680 — 691 рр. в Константино­полi, 7-й 783 — 787 рр. в Нiкеï. 23 Помiснi собори — з'ïзди самостiйних (автокефальних) хри­стиянських церков, на яких обговорювалися проблеми вiровчення, обрядно­стi, церковного урядування тощо. 24 Стоïки — прихильники фiлософського вчення, яке виникло в IV ст. до н. е. в Афiнах; за вище благо вважали доброчеснiсть, яка досягається подоланням пристрастей, життям, згiдним з природою, з розумом; пiдно­сили мужнiсть, здатнiсть протистояти життєвим злигодням. 25 Гелазiй I. — римський єпископ в 492 — 496 рр., змагався за главёнство римськоï церкви проти константинопольських патрiархiв; встано­вив розрiзнення канонiчних i апокрифiчних, ортодоксальних i гетеродоксальних книг; богослов-полемiст. 26 Лев. — Йдеться про Льва I Великого — римського папу (440 — 46L), автора полемiчних творiв, зокрема послання до константинопольського архiєпископа Флавiана проти єресi євтихiан (монофiзитiв), якi вважали, що Iсус Христос мав лише одну, божественну природу. 27 ...Арiстотелевого вашого крутiйського poзуму... — Йдеться про схоластичну дiалектичнiсть тогочасного захiдноєвропей­ського фiлософського мислення, яке набувало дедалi бiльшоï популярностi на Украïнi. 28 Максим преподобний (Сповiдник; бл. 580 — 662) — вiзантiй­ський богослов, головний опонент монофелiтiв, коментатор Ареопагiтик; завдання людини вбачав у вiдновленнi цiлiсностi своєï природи i космосу. Справив вплив на середньовiчну мiстику. 29 Iоанн iз Дамаска (Дамаскiн; бл. 675 — бл. 754) — вiзантiй­ський письменник-богослов, фiлософ i поет; родом iз Дамаска; об­стоював перевагу церковноï влади над свiтською. Автор твору Джерело знання. 30 Феофiлакт — вiзантiйський письменник-богослов, коментатор Нового завiту Бiблiï; в боротьбi мiж схiдною i захiдною християнськими церквами займав примирливу позицiю; автор листiв i Царськоï настанови, адресованоï його учневi — вiзантiйському царевичу Константану; у 1094 — • 1107 рр. — архiєпископ в Охрiдi. 31 Нiл Фессалонiкiйський. — Iдеться про Нiла Кавасiла, який був фессалонiкiйським (солунським) архiєпископом бл. 1340 р.; противник латинян i поборник православ'я; автор полемiчних творiв Про причини роздiлення церков i Про першiсть папи. Його вчення ввiбрало в себе також сократiвську проблему можливостi для людини пiзнати свiт i осягти об'єктивну iстину. Це започаткувало вiзантiйський, а вiдтак i всеєвропейський гуманiзм. 32 Матеологи. — Тут гра слiв теологи i матеола: mateola,-ae — рiзновид молота (лат.); отже, матеологи — молотологи. 33 Cавелiй (III ст.) — основоположник єретичноï течiï, прихильники якоï переосмислювали догмат трiйцi. Найактивнiшим опонентом цiєï єресi був Дiонiсiй Александрiйський, з iнiцiативи якого ïï було засуджено на александрiйському 261 р. i римському 262 р. вселенських соборах. 34 Манiхейська незбожнiсть — релiгiйна течiя, заснована у III ст. За переказами, ïï основоположник Манi проповiдував у Персiï, Серед­нiй Азiï, Iндiï дуалiстичне вчення про боротьбу добра i зла, свiтла i темряви як першопочаткових i рiвноправних принципiв буття; манiхейство впли нуло на середньовiчнi дуалiстичнi єресi. 35 Чистець — за католицьким вiровченням, мiсце, де душi померлих грiшникiв очищаються вiд неспокутуваних ними за життя грiхiв. Догмат про чистець введено в 1439 i пiдтверджено в 1562 р. 36 Симони (вiд iменi бiблiйного новозавiтного персонажа волхва Симона, котрий просив апостолiв, аби вони продали йому дар творити чудеса) тi, якi практикують симонiю: продаж i купiвлю духовних посад i станiв, що широко застосовувалися в побутi тогочасноï католицькоï церкви; отже — симонiсти, святокупцi, святопродавцi. 37 Дiакони (диякони) — в первiсних християнських общинах — служителi церкви, якi були вухами i очима священикiв та єпископiв, ру­ками єпископiв, ïхнiми ангелами i пророками. Вони мали стежити за пове­дiнкою пастви, бачити i чути все, що вiдбувається серед вiруючих, своєчасно дбати про виправлення порушникiв, виконувати всi постанови єпископiв i оголошувати ïхню волю, займатися господарськими справами єпархiï. захищати вiруючих перед єпископами. Перший вселенський собор обмежив ïхнi обов'язки i регламентував можливостi щодо втручання в дiï вищих за саном, визнавши за ними суто виконавчi функцiï. 38 Адам — бiблiйний старозавiтний персонаж; праотець роду люд­ського, перша людина, створена богом за своєю подобою з праху земного як вiнець творення свiту. 39 Лiван — гiрський хребет у межах сучасного Лiвану; переносно — образ всього величного i славного.
ТРЕНОС